Світлана Акімова
Вона до нас
прийшла зовсім неочікуваною. Її ніхто
не запрошував, ніхто не чекав. Але їй
байдуже. Війні на всіх нас начхати. Не
шкодуючи України, знищила все на своєму
шляху. Схід нашої неньки залитий кров’ю,
потом солдат та сльозами матерів. Та їй
все мало, хапаючи в полон все нові та
нові жертви, війна ніяк не може зупинитися.
Головне для неї –це свіжа здобич, ще
краще, коли вона молода та невинна.
Продовжуючи
страшну руйнацію, війна жене людей із
домівок, змушує кидати все своє майно,
родину, роботу. Тисячі громадян Донецької
та Луганської областей лишають все, щоб
врятуватися. Ці люди ні в чому не винні.
Вони не хотіли братовбивчої війни.
Шкода, що їх ніхто не запитав. Люди у
формі змінили їхнє життя в одну мить.
Біженці – це
люди, які змушені покинути свою малу
батьківщину та шукати прихисток у зовсім
чужих людей. Щастить, якщо на іншій
території України живуть доброзичливі
друзі або родичі. Вони можуть допомогти
налагодити життя і забути про горе, яке
їх спіткало. Але більшість жертв АТО не
мають нікого. Наче птахи восени, люди
сімействами переїздять на нові місця
проживання. Йдуть світ очі. Лише б не
бачити тієї страшної розрухи та не стати
на коліна перед загарбниками.
Так сталося із
Валентиною Дерун, біженкою із зони АТО.
Її батьківщина, місто Стаханов, зручно
розташувалося у Луганській області.
Шахтарське містечко починає свою історію
з 1814 року. Саме тоді було засноване с.
Андріївна. Згодом село змінило назву
на Кадіївка. Знаменна подія 1935 року
прославила місто (на той вже час ) на
весь Радянський Союз. В ніч з 30 на 31
серпня на шахті «Центральне-Ірміне»
Олексій Стаханов встановив світовий
рекорд. За 5 годин 45 хвилин було нарубано
102 тонни вугілля. Норму він перевищив
аж в 14 разів. Саме так і був покладений
початок «стаханівського руху». Згодом
на честь цієї події місто і отримало
теперішню назву.
Саме в ньому вона
проживала все своє безпечне життя.
Та
рік 2014 змінив всю її долю. За освітою
жінка бібліотекар. Працювала завжди по
професії. Останні роки свого життя на
Луганщині займала посаду бібліотекаря
у педагогічному коледжі Стаханова. Та
неоголошена війна на Донбасі обпекла
її життя. Вона змушена була залишити
все нажите. Вирішила переїхати зі сходу
до мирної України. Адже ще надто молода,
щоб ставити під загрозу своє життя.
Жінка не мала великої родини – донька
мешкає у Росії, з чоловіком давно
розірвала стосунки. В Оріхівському
районі мала добрих друзів. Саме вони
допомогли із будиночком у с. Преображенка.
Тутешні мешканці вболівали за жінку,
хоча вона була їм зовсім незнайома. Та
ніхто не відвернувся. З осені минулого
року жінка стала мешканкою нашого
району. Пощастило знайти роботу в
дитячому садочку. Хоча працювала не за
покликанням, та доброзичлива Валентина
приваблювала дитячі серця. Вихованці
«Ромашки не могли навтішатися новою
нянечкою.
Поволі протікало
її життя. Згодом Валентина на все ж таки
отримала посаду бібліотекаря у селі.
Більше ніж півроку жінка вже не живе у
зоні бойових дій. Та біль за Україну,
за відданих солдатів держави, які йдуть
під пулі, все ж таки не відпускає її. «Ми
слов’яни. 7- років п'ятнадцять
сестер-республік жили в мирі та в злагоді.
Так як же зараз ми можемо вбивати один
одного? Два дружні народи, а ми воюємо.
Це жахливо. Гіршого просто неможливо
уявити. Стати один одному ворогом просто
не допустимо. Адже там теж такі люди: є
погані, є добрі. Війна повинна закінчитися
в Україні», - не стримуючи обурення
говорить Валентина.
Та наче вода, час
пливе. Смуток, який розриває її серденько
за рідним краєм, все одно не проходить.
Там, на страшній війні залишились її
батьки. Старенькі не хотіли виїздити
із свого будинку. Вирішили – будь що
буде. Хоча місто Стаханов теж потрапило
під криваве-чорне крило війни, але тато
та мама Валентини залишилися неушкодженими.
Однака туга за рідними кожен вечір
розриває жіноче серце. Ситуація на
окупованій території надто складна.
Туди неможливо потрапити, а ще гірше –
звідти неможливо виїхати. Щастить лише
одиниці.
Та без втрат на
цій війні ніяк. В січні 2015–го, під
військовий снаряд потрапила подруга
нашої героїні. Згадуючи нещасну, а
головне невинну жінку, Валентина гірко
плаче. Біль втрати залишиться з нею
назавжди.
Та в кожній історії
є щаслива кінцівка. Так сталося і в
нашій. Переїхавши до Оріхівського краю,
Валентина за довгі роки зустріла своє
кохання. Впевнена, цього чоловіка вона
чекала все своє життя. Їхні життєві
стежинки зустрілися і вже ніколи не
захочуть розійтись. У розмові про
коханого, жінка нарешті почала посміхатися,
а на очі накотилися сльози щастя, а не
горя. «Не було щастя, так лихо допомогло»,
- посміхається Валентина
Комментариев нет:
Отправить комментарий