вторник, 26 марта 2013 г.

Книга і бібліотека у роки Великої Вітчизняної війни



       Шановні друзі! Ми наближаємось до ювілейної дати - 70-річчя Великої Перемоги. У жовтні 1943 року була звільнена від німецької окупації Запорізька область, потім Україна, у травні 1945 року прийшло свято, якого чекали довгі повоєнні дні - закінчилося страхіття мирової війни. Давно це було, майже не залишилось очевидців подій, але ці дні - частина життя наших бабусь та дідусів. Якось виживали, і не тільки хлібом насущним переймалися, але  й читали книги, писали вірші, співали пісень.  Ми не повинні цього забувати.
          Ось і виникла у нас думка зібрати спогади запорожців про книгу та бібліотеку у роки Великої Вітчизняної війни. А починають збірку спогади вчителя села Новотроїцьке Бердянського району  І. В. Єрмоленко.
                 
              ...Звичайно, до війни була і у нас на селі бібліотека. А от в роки війни її не було. Де поділась, мені невідомо. Так що, ми не користувалися книгою? Користувалися. У кожного в домі була хоч одна книга, а в декого навіть власна  невеличка бібліотека. Отож і брали один у одного, мінялися, читали. А якщо комусь пощастило дістати якусь рідкісну, дуже цікаву книгу, на неї влаштовувалася черга. І таку книгу зачитували до дірок, бо жага до знань була велика.
           В 1942 році я пішов в перший клас. І на все життя запам’ятав, які були мої перші книги
. Друкувати нові підручники ніхто не друкував. Користувалися старими радянськими. Але що з них зробили? По – звірячому намагалися стерти все, свідчило про Радянські часи: вождів або заклеювали, або замальовували чорнильною ручкою чи хімічним олівцем, виривали листи, що розповідали про життя радянських людей. Залишали тільки одна – навчити дитину читати й писати та лічити. А то й того не треба було. Для Рейха ми потрібні були, як робоча скотина. Але стремління до пізнання не покидало людей і під час окупації. В цьому  багато допомагав вчитель Михайло Єнін, батько відомої нашої Новотроїцької художниці і української письменниці Віри Михайлівни Єніної. До речі, наша школа носить її ім’я і в місті Бердянську бібліотека на Лісках, де Віра Михайлівна жила, коли навчалась і працювала, також.
          Так от у Михайла Єніна була на той час непогана домашня бібліотека. І всі, хто хотів, нею користувалися. Спочатку мій батько Єрмоленко Василь Іванович брав у нього книги і влаштовував у нас у домі  голосні читання. Сходились до нас сусіди, родичі. Повна хата людей. А світло яке? «Чудачок». Лампи не було. У пляшечці олія, із вати (із фуфайки старої) гнотик через дірочку в тоненькій бляшанці Ото і все світло. І ось жінки, пам’ятаю, в’язали шалі, панчохи, рукавички. Хто що. А батько їм читає. Чомусь запам’ятались «Мертві душі» М.В.Гоголя. Читання з продовженням (як тепер серіали), кожного вечора, бо  вдень треба було поратись по – господарству. Найбільшою популярністю користувалася «Кайдашева сім’я» Нечуй – Левицького. Ото було сміху! І я, тоді ще малий хлопчик, вперше відчув смак до гумору. А коли вже став самостійно читати, теж брав  книги у М. Єніна. Було піду до нього, а він питає: «А в який клас ти ходиш?» Скажу йому. «Так що ж тобі дати? Ага, ось оце підійде.»І теж дуже запам’яталась з перших мною прочитаних гумористичних творів «Енеїда» Котляревського. І що характерно. Коли б не приніс на обмін книгу, завжди він питав: «Прочитав? Сподобалася? Ану розкажи.» Розказую. Це він перевіряв, чи дійсно я прочитав книгу.
        Чоловік Віри Михайлівни Єніної Микола Шерекмет – відомий український поет. Під час війни був у партизанах, у партизанському з’єднанні Федорова. До речі, і сама Віра Михайлівна теж була на фронті медсестрою. Так ось теж запам’яталося, як появилася у М.Шеремета повість про партизан і він прислав її батькові Віри Михайлівни – Михайлу Єніну. Оцю книгу читали всі із захопленням. Черга велика була. А от після визволення від німецьких загарбників наше село було поділене на десяти хатки. Це був вересень 1943 року. І до кожної десятихатки була прикріплена освічена людина: вчитель, лікар чи ще хтось, хто володів на той час грамотою. То теж запам’ятав, як раз на тиждень, в неділю, на нашу десяти хатку приходила вчителька.(Пізніше вона була директором Осипенківської школи і стала заслуженим учителем України). Чудова жінка! А як вона вміла розповідати! Заслухаєшся. І ось вона,Катерина Олексіївна, приходила до нас (десяти хатка у нас в домі була), куди сходились усі з нашого кутка і приносила свіжі газети (а їх тоді мало хто виписував: не було грошей). Книги. І сама читала, розповідала. Мені запам’яталося оповідання Олексія Толстого «Русский характер». Коли  вчителька читала його, то всі плакали. Там іде мова про танкіста, який чудом залишився живим, виповз із підбитого німцями танка. Живий, але такий обгорілий, що не впізнати було його. І як він уже після госпіталю прийшов додому і представився батькам, як друг їхнього сина. Як мати ніби відчувала, що це ж їх син. І як він так і не наважився  зізнатись, хто ж він насправді і поїхав із села. І як все таки наречена розшукала його і стала дружиною. Оповідання дуже вразило наших жінок, чоловіки яких ще воювали, чи загинули, чи пропали, як тоді писали, без вісті.
           Ну і ще запам’яталося, як в газеті «Пионерская правда» теж друкувалися художні твори про війну, вірші, оповідання, нариси. П’єса Сергія Міхалкова, батька відомого артиста і режисера Микити Михалкова, «У них есть Родина», де мова йшла про дітей наших, що були забрані разом з батьками до Німеччини, а коли скінчилась війна, потрапили не в нашу зону, а в американську. І як ті не хотіли їх повертати в Радянський Союз. П’єса друкувалась з продовженням. І ми всі чекаємо не дочекаємось, коли прийде наступний номер газети. А згодом на шкільній сцені ще й ставили цю п’єсу. І я там грав одного хлопчика
           Ну, а вже після війни, і то не скоро, відкрили і у нас бібліотеку. Спочатку там були книжки тих людей, хто їх зберіг і віддав у бібліотеку для загального користування А потім фонд бібліотеки поповнювався книгами із державного фонду. Попит на книги був великий. Існувала черга і тих, хто довго затримував книги, наказували. Зараз через телевізор, комп’ютер книг стали менше читати. А жаль…